Я чув таку мудрість, що, мовляв, на війні не варто заводити друзів, зближуватися з людьми, бо їх буде важко втрачати. Звучить ніби логічно, але вкрай абсурдно. Це наче сказати: перше кохання рідко буває щасливим і взаємним, воно часто змушує страждати, тому забороніть собі закохуватися років до тридцяти, почекайте, доки ваші почуття стануть зрілими. Чи багато людей здатні виконати таку настанову?
Рівень перший. Братерство
Якось я запитав свого дядька, який віддав військовій службі без малого тридцять років свого життя – що, на його думку, найважливіше, найцінніше у війську, про що він згадує з теплом і ностальгією? «Відчуття ліктя, все решта – вторинне», – відповів він швидко, ніби я запитав його якийсь пункт загальновійськового статуту.
Армія дещо знеособлює людину. Всі ходять в однакових одностроях, в усіх документах і усних доповідях твоєму прізвищу передує військове звання. Ти практично ніколи не буваєш на самоті. Дехто до цього важко звикає. Але є один великий плюс: ти – частина чогось великого, у тебе багато братів і сестер. Щось подібне, мабуть, відчувають члени релігійних спільнот, але є відмінність: солдату не треба якось розпізнавати собі подібних, служивого видно здаля. Є навіть такий мем: двоє короткострижених хлопців у штанах мілітарі, з татуюваннями родів військ і жетонами-«смертниками» на шиях, дивуються: «А як усі одразу розуміють, що ми військові?»
Коли зовсім незнайомі бійці зустрічаються десь у потязі чи на вулиці міста, вони швидше заговорять один до одного, ніж до людей навколо – стрільнуть цигарку чи спитають, котра година. Це не від зневаги до цивільних, а від братерської приязні. Одного разу мені випало приїхати на кілька днів до Львова. Хоч візит був приватний, та я був у військовій формі, бо їхав прямо з частини без заїзду додому, щоб перевдягнутися. Мав кілька вільних годин і вештався середмістям. До мене підійшов хлопчина, також в однострої, і з шевронами 80-ої десантно-штурмової бригади: «Запрошую пана на каву», – сказав він мені.
Наступні дві години ми сиділи у кав’ярні і теревенили про бої під Бахмутом, «хаймарси», тактичні прийоми противника і солдатський побут. Потім ми попрощалися: йому вже час був на потяг, він їхав у відпустку після поранення. Я часто згадую цю зустріч і думаю: якби я був у цивільному і якийсь випадковий чоловік запросив мене на каву, то я б навряд чи пристав на таку пропозицію. Часто такого роду пропозиції можуть надходити від шахраїв, проповідників харизматичних сект, конспірологів чи просто фріків. Можливо, є люди з іншою комунікаційною культурою, більш відкриті до спілкування, та моє життя навчило мене стриманості у контактах з незнайомцями.
Як у сільській місцевості звикли вітатися з кожним перехожим, так само заведено і між військовими. Що ближче до фронту, то певніше діють ці правила: рухаються дві автівки по трасі назустріч одна одній, вони з різних військових частин і водії не знайомі між собою, але порівнявшись, вони обов’язково піднімуть руку – така форма вітання панує тут ще з 2014-го. З одного боку, це те саме відчуття ліктя, з другого – певний сигнал, який читається так: «привіт, друже, ми свої, бачиш, я не тримаю в руках зброю, за мною все чисто, можеш сміливо їхати далі». Таких знаків немає у підручниках з тактики, але це працює. Загалом статут передбачає, що коли на вулиці зустрічаються двоє військових (байдуже, в якому званні), вони повинні вітатися по-військовому. У прифронтовій зоні це зайвий формалізм: бачиш іншого вояка – просто кивни йому головою, захочеш щось запитати – просто потисни руку, і все, контакт встановлено. А про що поговорити – завжди знайдеться.
Рівень другий. Побратимство
Інколи трапляється так, що застарілі слова отримують друге життя. Як от «побратим». До початку війни у 2014-му ми чули його у піснях, читали в художній літературі, де йшлося про звитяги минулого: козацтво, Визвольні змагання. Назвати побратимом товариша, з яким працюєш разом в офісі, граєш по вихідних у футбол чи п’єш пиво увечері в пабі, означає знецінити це слово. Ти ж не будеш називати партнера по комп’ютерній грі «братом по зброї»? Ну хіба жартома. В сучасному українському війську побратимство – це не якийсь певний обряд чи кодекс поведінки. Все просто: ти маєш повне право так називати кожного, кого знаєш особисто зі свого підрозділу (від взводу до бригади). В широкому сенсі побратимами є всі військовослужбовці, але так говорять зазвичай на офіційному рівні, так може звернутися генерал до бійців, яких він приїхав нагороджувати. На особистісному рівні – це людина, про яку ти можеш сказати «Це Микола, ми з ним в одній роті під Бахмутом воювали».
Приїхав ти у відпустку у рідне місто, гуляєш разом з дружиною та дітьми по вулиці, аж раптом зустрів його. Ви вигукнули щось радісне, щиро обійнялися. Ці вигуки можуть бути геть несподіваними. Наприклад, з Артуром, водієм з мого взводу, у нас був свій індивідуальний пароль: «2.20!» Це не якийсь код чи елемент шифру. Свого часу ми зводили позиції у Чорнобильській зоні. Працювали групами, які щотижня змінювали одна одну. Я передав групі Артура поставлені задачі: «Отут треба вирити бліндаж, ви бачите, ми почали, вам треба закінчити».
– Яка має бути глибина?
– Два метри двадцять сантиметрів буде досить.
Хлопці тяжко працювали лопатами, Артур обурювався (як розповіли мені потім):
– Дмитро високий – метр дев’яносто, от він і придумав, щоби під нього був такий розмір. А так і двох метрів вистачило б. А тут 2.20…
Іронія в тому, що бліндаж викопали як треба, накрили колодами, але пожити в ньому так і не встигли – підрозділ перекинули на іншу ділянку.
– Ось тобі й маєш два двадцять, нащо ми так глибоко копали?! – бурчав Артур день-два. Зрештою то все звелося на жарт, тож ми поміж собою часом перекидалися фразами:
– Як справи?
– 2.20 вистачить…
… Ось ви поговорили коротко, бо красти час, який проводиш із родиною, негоже – його й так до біса мало в кожного з нас. Тому ви досить скоро прощаєтесь. Хто це? – питає тебе дружина. Серед твоїх довоєнних друзів вона не пригадує такого.
– Василь, побратим мій, кулеметник з другого взводу, – кажеш ти і посміхаєшся так, ніби згадуєш когось дуже-дуже близького.
«Побратим» – слово певною мірою урочисте, його вживають не щодня. Для побутового буденного життя є такі слова як хлопці, пацани, мужики, зрідка навіть братва. «Друже» – якщо хочеш звернутися до когось особисто. «Воїни» – так зазвичай чомусь кажуть командири до підлеглих, коли мають до них якусь претензію: «Так, воїни, давайте тихіше, спати заважаєте!»
Побратимом обов’язково назвуть іменинника у день його народження. Я особисто апелював до цього поняття, коли раптом в підрозділі виникав якийсь конфлікт і бійці, доходячи до точки кипіння, починали лаяти один одного останніми словами: «Хлопці, припиняйте. Ми не вороги один одному. Вороги там, по той бік фронту. А ми всі – солдати українського війська, побратими». І ось в такій ситуації це слово мало свій магічний вплив, змушувало задуматися, хто перед тобою, ось ця людина, з якою ви щойно збиралися товкти один одному пики, чи така вже серйозна проблема виникла між вами, все одно доведеться примиритись. Бозна скільки ще служити разом. А, можливо, завтра ти виноситимеш з-під обстрілу на своїх плечах зраненого і знесиленого ось цього самого хлопця, свого побратима, з яким ви щойно крили один одного відбірними матюками. Магія цього слова й справді досить велика. Вона здатна не лише вгамовувати сварки у воїнському колективі. Ти не можеш приїхати в рідне місто і не відвідати могили полеглих побратимів. Ти охоче допоможеш побратимові в якихось його мирних тилових справах, як матимеш можливість.
На жаль, військова форма не робить людину морально досконалою, між бійцями трапляються негідники. Їхня підлість, зрада, обман ранять так само боляче, якби це вчинив хтось із твоїх рідних. Так, я вжив занадто сильну аналогію, і багатьом може здатися недоречним порівняння з найближчими родичами людей, з якими тебе ситуативно звела доля в одному військовому підрозділі. Але це ті люди, від яких щодня залежить твоє життя. Ті люди, які в небезпеці покладатимуться на тебе. Пам’ятаєте, як у старовинній пісні – козак помирає на полі бою, а поруч «ані труни, ані ями, ані отця, ані мами». Коли боєць гине, до нього не підійде дружина, мати чи діти, щоби попрощатися. Останні слова і передсмертні хрипи почують лише побратими, вони й закриють очі, якщо буде така нагода. Цього досить, щоб назвати цих людей близькими? А якщо твоє життя на тонкій волосині, і ти мчиш на борту евакуаційного авто, а поруч нікого, окрім бойового медика, а це, цілком ймовірно, буде дівчина, яка не лише рятуватиме твоє життя, а й казатиме слова підтримки, такі потрібні у ці хвилини. Часом в ці миті народжується не просто дружба, а й справжнє кохання, яке ти досі міг бачити хіба в кіно.
Рівень третій. Особиста приязнь
Одна мудра людина, що мала бойовий досвід ще з 2014-го року, сказала мені, коли я ще тільки їхав у бойову бригаду за призначенням, «війна – це дитячий табір з двохсотими». Звучить як дуже цинічний гумор. Але я на всі сто відсотків згодний із цим судженням. На війні, як і в літньому таборі для підлітків, на тебе чекають захопливі і небезпечні пригоди, нові знайомства і друзі, нові корисні і не дуже навички, веселі приказки й анекдоти, піші походи, фізичні вправи, можливість подуріти після відбою, боротьба за авторитет і лідерство. Головна і принципова відмінність – тінь смерті. На війні вона у всьому. Ввечері ви можете смажити шашлики, розважати один одного різними небилицями, співати пісні під гітару – ну чисто тобі дитячий табір. Але на ранок буде бойовий вихід, з якого повернуться не всі, і наступний вечір мине в густій і тривожній мовчанці – від дитячих пустощів не лишиться й сліду. Жити в цьому контрасті якраз і допомагає той самий чорний гумор, який не розуміють цивільні і сприймають його ледь як не ознаку психічних розладів, які трапляються з учасниками бойових дій.
Вересень 2022-го, ми з Дімоном Байкером сидимо на позиції з поетичною назвою «Кабул», праворуч і ліворуч від неї купа підбитої техніки, нашої і їхньої. З рації несеться щось таке, що важко скласти докупи, фронт постійно рухається вперед, ось і ми чекаємо нових розпоряджень. Дімон всміхається: «Ну а нам все похую, один наказ – і ми в раю». Регочемо до нестями. Жарт, який треба пояснювати, перестає бути смішним. Це самоіронія, рефлексія на той шлях, що ми пройшли до цього «Кабулу», щохвилини маневруючи між «гірляндами мін». Ми – розрахунок протитанкового ракетного комплексу, тезки, майже ровесники, само собою побратими. І навіть більше. Ми друзі.
В цивільному житті ми мали небагато шансів зустрітися. Я – столичний журналіст, він – тракторист із невеличкого містечка на Житомирщині. Але спільну мову знайшли швидко, нас поєднала любов до рок-музики. В перший день знайомства я зачув на його смартфоні AC DC і розмова одразу полилася легко й невимушено. Увечері того ж дня ми стояли разом на варті і стиха теревенили, звісно ж, про музику, нарікали, що не потрапимо на концерт Iron Maiden, що мав відбутися в Києві у травні 2022-го. Та й не лише про те: він розповідав мені про трактори і мотоцикли, я йому – про постправду та інформаційні війни.
У війську неможливо не знайти собі друга. У колективі з кількох десятків людей обов’язково трапиться той, з ким у тебе знайдеться щось спільне: мисливство, рибалка, земляцтво, комп’ютері ігри, досвід попередньої служби, робота в конкуруючих фірмах, схожий життєвий досвід. Навіть тихий інтроверт Валік, що в цивільному житті був сільським пастухом і нікуди зі свого хутора без нагальної потреби не відлучався, мав друга Сашка із сусіднього села, з яким вони мали що обговорити на дозвіллі. Юрко з Петром постійно теревенили між собою про полювання в різні сезони, Артур із Сергієм – про автомобілі, траси, маршрути (до призову у військо обоє були далекобійниками), Роман і Василь – про справи аграрні, що коли сіяти, і яким буде врожай, Руслан і Микола обговорювали блогерів і геополітику, Данило і Артем – дівчат, бо обоє молоді й неодружені. У підрозділі, де кожен мав конкретну посаду й місце в строю і в бою, були ще й міцні, неформальні зв’язки – просто дружні стосунки, і на цей чинник теж доводилося зважати, коли відправляли людей на бойові завдання.
«Клуби за інтересами» виникають на первісному етапі існування підрозділу, коли ви ще не маєте спільного бойового досвіду і шукаєте точки перетину в минулому. Що більше ви проводите часу разом на бойових позиціях, під ворожим вогнем, у смертельній небезпеці, то більше розширюється твоє ближнє коло. Мисливець Петро теж стає моїм другом, бо ми разом три доби тримали посадку під Бахмутом. І Богдан, який на 15 років молодший за мене, але як і я, брав свого часу участь у Майдані 2014-го року. Але війна не лише додає, а й жорстоко забирає друзів. І ти мимоволі починаєш звинувачувати себе, що їх немає, а ти живеш далі. Раціонально це пояснити складно.
Андрій, з яким ми познайомилися на подвір’ї військкомату, загинув першим. У нас із ним навіть дітей звуть однаково, і ось мої можуть обійняти при зустрічі мене, а його – тільки холодний надгробок на Лісовому цвинтарі. Андрій був удесятеро досвідченіший за мене, він би ще всіх нас навчив воювати. Ми служили в різних підрозділах потім, я не був на тих позиціях, де він загинув. Але я все одно відчуваю провину: а може, варто було перевестись в його підрозділ, і хто знає, будь я поруч, може, ми би й досі з ним вечорами говорили між собою цитатами з української класичної літератури?
Петро зник безвісти в той час, коли мене на кілька днів відпустили додому. А що, якби я залишився і був із ним в тому бою? Можливо, мені б не довелося важко мовчати, коли мені зателефонує його син чи брат. 21-річний Віталька, якого я так і не привчив говорити мені «ти» і якого жартома називав «зятем», бо моя донька на два роки молодша за нього, загинув з моїм автоматом в руках. Я передав йому зброю «у спадок», коли переходив в іншу частину. Може, не варто було це робити? Ну який автомат? Ну що за недоречна містика? Ці думки – важке похмілля від фронтової дружби. Такої теплої, коли вона є, і такої ж гіркої, коли вона обривається.
Обривається? Чи стає на паузу? Хочеться вірити, що у загробному житті є теж свої взводи і роти, куди дехто з твоїх друзів і побратимів уже потрапив, а комусь належить згодом. Є таке солдатське вірування: що більше ти на війні, то краще у тебе розвинена інтуїція: відчуваєш наперед, хто загине в наступному бою. Поетка і бойова медикиня української морської піхоти Ярина Чорногуз написала такі рядки:
ті, що мають загинути в бою, мають занадто ясні очі
на війні ніхто ніколи не вирішує загинути в бою
(це нікчемна книжна романтика), однак...
якщо вже говорити про таких, то — я аж занадто добре відчуваю їх
їхня поява в твоєму житті схожа на осяяння, таке ніби "ага, ось і ти"
Це якраз про те відчуття, що його мають досвідчені воїни. В мене воно ще недостатньо розвинулось, та навіть коли так, і навіть якби мені випало пройти свій військовий шлях наново, я би не змінював ані кількість, ані перелік фронтових друзів. Кращих не буде.
